Антикварна картина в розкішній рамі УКРАЇНСЬКА ДЖУЛЬЄТТА / ПАСТОРАЛЬ.-Закарпатська школа (6630636306)
О р и г і н а л ь н і
Л е г е н д а р н і
А р х і в а ж л и в і
Н а д б а н н я
" О Л А Н " – Ваш надійний орієнтир у таємничому світі старовини !
PASTORAL PAINTING
UKRAINIAN- ART
Антикварна картина невідомого художника
« ПАСТУШКА МАРІЧКА»
за мотивами повісті Михайла Коцюбинського
«Тіні забутих предків» ( 1911 р.)*
в розкішній старовинній рамі з позолотою
Категорія: УКРАЇНСЬКЕ МАЛЯРСТВО
Жанр: ПАСТОРАЛЬ* *
Автор: Невідомий автор*** (Закарпатська школа живопису **** )
Техніка: олія
Матеріал: картон
Стиль: РОМАНТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ
Сюжетні лінії: пейзажі української природи , традиційні заняття українців (вівчарство), художнє відображення знакового літературного персонажу
Колорит: багата кольорова палітра з м’якими природніми тонами, приємними для зору
Орієнтація: вертикальна
Період створення: перша половина ХХ століття
Розміри твору: 68 х 55 см
Розміри художньої рами: 87 х 74 х 8 см
Вага: 8,5 кг
Походження: Закарпатська обл., м.Хуст
Стан:
На щастя, картина збереглася відмінно, живопис без втрат. Багатий рельєф розкішної старовинної рами теж зберігся без пошкоджень.Потьмяніння позолоти рами, часові плями та мікротріщини радше є не дрібними дефектами рами, а її перевагами, оскільки всі ці сліди невблаганного часу лише створюють ефект споглядання справжнього старовинного предмета високого мистецтва, підсилюють неймовірну ауру антикваріату.Фактично на даний момент пастораль та її ефектне обрамлення знаходяться у прекрасному колекційному стані.
Сьогодні маємо честь представити поціновувачам українського малярства та колекціонерам оригінальний зразок української пасторалі XX століття - роботу «ПАСТУШКА МАРІЧКА» за мотивами високохудожньої повісті Михайла Коцюбинського ( 1864-1913) «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» ( 1911 р.) . Робота без підпису першої половини минулого століття була придбана нинішнім власником в радянські часи у м.Хуст Закарпатської області.Але не тільки ця обставина, а й стиль письма свідчить про те, що це робота представника закарпатської школи живопису. Картина наповнена світлом, вона дивно ніжна і лірична, незважаючи на буденність зображеного на ній сюжету: скромно зодягнена дівчина –пастушка з довгим посохом у руках слідкує за отарою овець, які мирно пасуться на крутосхилі вздовж лісової дороги карпатського пралісу , а вдалині ледь-ледь синіє водна гладінь чи то Черемошу чи то Синевиру. Столітні буки , що символізують древність і велич карпатського краю, зображені підкреслено велетенськими і на їх фоні постать юної пастушки здається особливо тендітною, але саме вона є центральною, ключовою фігурою картини. Бо кожен, хто хоч раз читав повість «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ», побачить в цій постаті заквітчаної червоною хустиною пастушки у простенькій спідниці та вишиванці чарівну гуцулку – « Йванкову Марічку», яку літературознавці вже давно охрестили « українською Джульєттою». Так, сюжет цієї пасторалі простий і невигадливий, все це ніби нагадує буколістичні полотна французьких живописців, що зображали сентиментальні сцени з життя пастухів і пастушок. Ніби слідуючи канонам
жанру, на задньому плані присутній «брауверовський» персонаж - схематична, написана дещо гротескно , жіноча постать, що йде лісовою просікою в напрямку молодої пастушки. Але вперше побачивши цю роботу, серце кожного українця радісно защемить , бо він побачить на полотні щось наше , рідне, українське, давнє , призабуте, справжнє: сцени забутих часів , «тіні забутих предків» , за багатозначним висловом Михайла Коцюбинського.
І кожен українець буде вдивлятись в цю картину, що зображує велич і могутність букового карпатського лісу і віковічність традицій наших предків, що вміли жити в гармонії з рідною землею, і буде згадувати щось своє, далеке, рідне, призабуте, покинуте, але таке дороге серцю і душі . І наче несподівана раптова велетенська хвиля, прилинуть хвилюючі душу і серце спогади про ті часи, які вже ніколи не вернуться. І ніби як у якомусь зачарованому калейдоскопі , в уяві за лічені секунди промайнуть картини з далекого дитинства, юності і молодості , все буквально за мить перемішається в душі , бо блисне світлий спогад радості першого кохання , а вже за мить серце прониже щемний біль перших втрат і нездійсненних мрій . Все давно пережите і призабуте у суєті сьогодення раптово прилине у спогадах, неначе в в тій відомій пісні : червоне – то любов, а чорне – то журба…І жоден справжній українець не зможе швидко відірвати погляд від цієї пасторалі , він бачитиме в дівчині на картині не якусь француженку, а образ свого першого і такого тепер недосяжно далекого кохання- свою рідну «Марічку» - нехай не таку манірну, але таку звабливу , нехай бідно зодягнуту, але таку багату душею, таку близьку , але водночас недосяжно далеку , бо ж « молодість не вернеться, не вернеться вона»…
Стоїть гора високая,
Попід горою гай, гай...
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай!
Під гаєм в’ється річечка,
Як скло, вода блищить,
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.
Край берега у затишку
Прив’язані човни,
Там три верби схилилися,
Мов журяться вони.
Що пройде красне літечко,
Повіють холода,
Осиплеться з них листячко
І понесе вода.
Журюся й я над річкою...
Біжить вона, шумить,
А в мене бідне серденько
І мліє, і болить.
Ой річенько, голубонько!
Як хвилечки твої,
Пробігли дні щасливії
І радощі мої!
До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна,
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!..
Стоїть гора високая,
Зелений гай шумить,
Пташки співають голосно,
І річенька блищить...
Як хороше, як весело
На білім світі жить!..
Чого ж у мене серденько
І мліє, і болить?
Болить воно та журиться,
Що вернеться весна,
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!
Слова українського поета Леоніда Глібова ( 1827-1893) ,
що давно стали українською народною піснею.
__________________________________________________________________
* «Тіні забутих предків » — високохудожня повість Михайла Коцюбинського ( 1864-1913), написана у 1911 р. під враженням його перебування на Гуцульщині. У творі розповідається про кохання Івана й Марічки, українських Ромео та Джульєтти. Яскраво передано побут , життя і традиції гуцулів.
Повертаючись з Італії влітку 1910 року, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Короткі відвідини того чарівного краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір породили в помислах письменниках задум написати про «незвичайний казковий народ»- гуцулів. Коцюбинський ще раз відвідав гуцульський край, де вивчав звичаї, побут, фольклор, традиційні заняття його мешканців. На думку письменника, гуцули й у XX ст. залишились язичниками. Враження від «чарівного полону» горян лягли в основу повісті, яка стала класикою української пасторальної літератури.
На початку твору розповідається про закохану молоду пару — Івана та Марічку. Вони належали до ворогуючих гуцульських родів Палійчуків і Гутенюків, безпричинна боротьба між якими тривала вже давно. Іван Палійчук — дев'ятнадцята дитина в родині. Не відчуваючи себе комфортно серед людей, часто втікав у ліс. Добре знався на травах ще з семи років. Ось як Коцюбинський описує загибель старшого брата головного героя :
« Василь, файний веселий легінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кину¬тись в бій». Згодом за трагічних обставин Іван знайомиться з Марічкою, дівчинкою з ворожого роду. Між дітьми зав'язується дружба, а згодом — кохання…Ось опис сцени знайомства Івана і Марічки відразу ж після сутички їх ворожих родів, де батько Івана отримав смертельну рану:
« Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб'єта (вівці), що якась Марцинова - сліпа на одно око - покрала у них муку... і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м'яко поринав у Іванове серце...
І втретє затрембітала трембіта про смерть в самотній хаті на високій кичері: другого дня по бійці помер старий Палійчук.
Тяжкі часи настали в родині Івана по смерті газди. Загніздилось безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по одній, і маржина десь танула так, як по горах весною сніги.
Але в Івановій пам'яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір'я рухом подало йому половину цукерка. В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по сусідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята.
Марічка його прийняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки. А й справді! Нехай жовтаня та голубаня для себе б'ють в колокільці та вирікують в лісі, а він йме пасти її ягнята».
Тобто , як і у шекспірівських героїв- у Ромео та Джульєтти, ворожнеча між батьками не стала на заваді справжньому щирому коханню між Іваном та Марічкою. Історія стосунків закоханих словами письменника:
« І так вони пасли, що не раз розгубили овечки…
Коли вони старшими стали, забави були вже інші. Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила у заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів» .
Кохана Івана- чарівна Марічка -мала поетичну душу, сама складала й співала чудовим голосом пісні, тоді як Іван грав для коханої на сопілці. Цитата Коцюбинського про поетичність і талановитість української Джульєтти :
«Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,-співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись - не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть в горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека - все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті. Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт:
«Ой кувала ми зозулька та й коло потічка.
А хто ісклав співаночку?- Йванкова Марічка»
А ось як поетично описує письменник любовні стосунки гуцульської Джульєтти – юної Марічки з своїм коханим:
«Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,- все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию:
- Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?
- Єк бог даст, моє солодушко!»
Та їх кохання не мало щасливого фіналу: згодом Іван тривалий час змушений перебувати в наймах на полонині, а повернувшись, він дізнається про трагічну смерть Марічки в Черемоші під час повені. Іван тяжко переживає загибель коханої :
«Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: «На, жери і мене!» Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марічки. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потоків і тим живився. Потому щез. Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їхнє кохання та смерть, які розійшлися по горах…»
Після прочитання лебединої пісні М. Коцюбинського- високохудожньої повісті «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» ( 1911 р.) в Сергія Параджанова одразу виникло бажання її екранізувати. Він нарешті знайшов твір, що відповів його мистецьким уподобанням : "Я давно мріяв створити фільм, в якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу". У 1964 р. на екрани вийшла легендарна екранізація Сергія Параджанова повісті М.Коцюбинського «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» , яка назавжди увійшла у золотий фонд українського кіномистецтва. Головні ролі виконували Іван Миколайчук
(Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва(Палагна),
Спартак Багашвілі (Юра).Режисер згадував:
"Ми хотіли зробити фільм про вільну людину, про серце, яке хоче вирватися, звільнитися від побуту, від дрібних пристрастей і навичок... Ми відкривали для себе Карпати не як етнографічний матеріал. Любов, відчай, самотність, смерть — ось фрески з життя людини, які ми створили."
________________________________________________________
** Пастораль (фр. pastorale –«сільський» від лат. pastoralis — «пастуший») — жанр у літературі, образотворчому мистецтві, театрі,музиці і балеті, який характеризується ідеалізованим зображенням сільського життя, відтворенням підкреслено простих, наївних переживань на лоні природи. Також терміном «пастораль» називають мистецькі твори такого жанру, в яких оспівується , зображається та ідеалізується життя простого сільського люду , зокрема пастухів і пастушок ,на лоні природи та в гармонії з природою та рідною землею, а також твір такого жанру. Іншими словами, пастораль – це художній твір, що поетизує мирне і просте сільське життя та зображує життя людини на лоні природи у формі ідилії. Особливо популярним був цей жанр в XIV—XVIII столітті в Італії та Франції в літературі, живописі, музиці і театрі, хоча зародився цей жанр ще в античні часи у вигляді так званої буколічної (від грец. Βουκóλος, «пастух») поезії.
Музичний компонент пасторалі лежить в стародавніх джерелах. Саме під її впливом розвивалася пастораль в європейському мистецтві. Це були танці сатирів і німф, пісні пастухів, ігри на "пастуших" інструментах (сопілці та інших).Приклади пасторальної музики є в творчості Антоніо Вівальді, Доменіко Скарлатті, Франсуа Куперена, Йоганна Себастьяна Баха та інших компо зиторів. Відома також «Пасторальна симфонія» Бетховена.Пасторальні опери писали Крістоф Віллібальд Глюк, Вольфганг Амадей Моцарт, Жан Батист Люллі, Жан Філіп Рамо.
Пастораль - унікальний жанр.У європейській художній культурі він існує протягом багатьох століть. Історія підтверджує його довголіття і вказує конкретну цифру - 23 століття. Спочатку він оформився в особливий жанр поезії. Але швидко поширився в інших видах літератури, а потім і в інших мистецтвах: живописі, музиці, драмі, прикладній творчості. Форми його прояву і варіанти створювала кожна епоха. Отже, пастораль - це одночасно і родова, і видова жанрова категорія.
Пастораль, як жанр мистецтва, була особливо популярна в Італії на початку XVI століття, коли були опубліковані роботи Саннадзаро «Аркадія». Він описав ідилічний світ, населений німфами і пастухами, які занурювали читачів в ностальгію за простим життям на лоні природи. Джерелом для його творчості були роботи Вергілія .
Антураж пасторальних літературних творів швидко перекочував в живопис. У Венеції Джорджоне і його учень - Тіціан швидко оживили віршовані рядки образотворчими еквівалентами . Саме Джорджоне і Тіціан розвинули пастораль в окремий жанр образотворчого мистецтва. З 1509 р. обидва художники почали працювати в тісній співпраці, тому їх стиль написання картин важко відрізнити. Традиційно «Сільський концерт» приписується Джорджоне, але в даний час вважається, що це робота Тиціана в юності. Ця таємнича картина є алегорією поезії, чиї символи - флейта і текуча вода - розподіляються між двома оголеними жінками ідеальної краси. Ці нереальні німфи існують тільки в уяві двох чоловіків, яких вони надихають. Такий сюжет відповідає поширеній в італійському живописі того часу традиції одночасного зображення видимого і невидимого.Тіціан хотів з'єднати два світи - венеціанську аристократію з одного боку, і німф і пастухів з іншого боку, об'єднаних музикою. Тема музики в спокійному пейзажі формує алегорію. Тіціан надає особливого значення ландшафту в пасторалі:природа не використовується в якості простого декору. Пейзаж - це відображення певного стану внутрішнього світу, настрою. Фарби приглушені і злегка розмиті.
Пошук балансу показаний за допомогою інтеграції фігур в атмосферу , де людина і природа повинні співіснувати в повній гармонії, як у Вергілія - щасливе життя в тінистому гаю, пастухи і пастушки з музикою і піснями.
На початку XV століття пейзаж був створений як жанр малярства в Європі і демонстрував місця проживання або подорожей людей. У добу Ренессансу - вік гармонії і порядку, пасторальні картини були більш прийнятні в суспільстві, ніж натуральне зображення лісу або галявини. Складність природного ландшафту або негода не були популярними мотивами - додавалися пасторальні риси, щоб розсіяти глибоко вкорінені страхи і забобони людей перед незрозумілими природними явищами, зробити емоційний посил картин позитивним.
Серед художників XVII століття, які працювали в Римі, Клод Лоррен (1600-1682) також створював пасторальні ідилії.Цей жанр увійшов в моду в Голландії - прикладом може служити портрет роботи Рембрандта «Саскія ван Ейленбюрх в образі Флори» ( 1634 р).
До речі , слово «пейзаж» перекладається з нідерландської мови як «ділянка оброблюваної землі».Ніжна лірична пастораль того періоду показує гори, долини, дерева, ріки й ліси. Небо майже завжди включається в сюжет, і чудова погода є елементом композиції.
Улюбленими темами барокового живопису є все та ж пастораль з елементами гламурності: галантні дами і кавалери;неймовірно красиві пейзажі;витончена передача фігур людей;куртизанки і вільна любов.
Такі символи, як Венера і любов, повернулися в жанр пасторального живопису і змішалися в сценах придворного життя, надаючи пасторальним композиціям того періоду чуттєвий і гламурний тон.
Пастораль за часів бароко і рококо називали чарівним, галантним стилем. Назва походить від слова «Galer» або «галантний» . Зваблива фігура жінки є джерелом натхнення пасторального живопису тієї епохи.
Жінка з чуттєвою і красивою фігурою, що спокушає чоловіків або бере участь в заборонених амурних пригодах - центральний персонаж ідилічних пасторальних історій цього періоду.
Спроба шляхом пасторалі поєднати романтичний стиль неземного безтурботного життя на лоні природи і гармонію ландшафтного пейзажу тривала в XIX столітті під сильним впливом сформованих на той час традицій живопису.
У пасторалях цього періоду присутні:приглушена колірна палітра, м'яка атмосфера і непряме освітлення роботи, спокій сільського пейзажу,повчальний історичний контекст, вписаний в тогочасні пейзажі.
Еволюція картин академічного мистецтва пасторалі відбувається повільно і непомітно протягом тривалого часу.Промислова революція в XIX ст. змусила людей покинути ферми і сільську місцевість. Зростаюча реакція живописців проти філософії Просвітництва висловилася в романтичному напрямку мистецтва. Ностальгія по сільській ідилії і природі знову міцно зміцнилася в жанрах живопису. Тодішні пасторалі випромінювали духовність, свободу, чесноти як противагу негативних наслідків індустріалізації.
Художники романтичного періоду та до XX ст. намагалися передати ці ідеали в своїх пасторальних роботах. Вони відкидали раціоналізм, правила, впорядкованість, які були характерні неокласичному стилю. Як і барокові художники, художники епохи романтизму сподівалися надихнути на емоційний відгук глядачів. Пастораль романтичного періоду була спрямована на ностальгічне прагнення до сільського життя, пізнання таємниць життя, сили і величі природи.
Найвідоміша українська пастораль XX століття – робота відомого українського художника Івана Сидоровича Їжакевича ( 1864 – 1962 ) з життя юного Тараса Шевченка «ТАРАС-ПАСТУХ» (1935 р.).В жанрі пасторалі багато працювали українські художники XX століття львівської та закарпатської шкіл живопису. Пастораль прекрасно вписується і в сучасне життя. Полотна жанру пастораль кращих митців XX ст. та відомих сучасних художників є предметом особливого інтересу багатьох колекціонерів , а кращі роботи пасторального жанру зберігаються у провідних музеях і приватних колекціях та час від часу експонуються на виставках, викликаючи значний інтерес у знаючої публіки.
_________________________________________________________________________________________
*** Невідомий автор- це «плюс» чи «мінус» для картини?На перший погляд, це недолік, але насправді, для моменту купівлі Вами картини невідомого автора це для Вас – однозначно «плюс». Адже Ви практично ніколи не зможите дешево придбати картину відомого художника. Лише за саме ім’я Вам доведеться викласти кругленьку суму, а коли Вам потрібно буде терміново продати цю картину, Ви не завжди зможете отримати назад навіть ті гроші, які Ви заплатили за неї в свій час.Тобто при терміновому продажі Вам скоріш за все доведеться йти в «мінус» - продавати полотно дешевше заплаченої в свій час суми. А картина невідомого художника завжди має свій потенціал. По –перше, в момент купівлі з Вас не здеруть «три шкіри» , і Ви будете платити за сам живопис, а не за «ім’я», а по-друге, завжди є шанс ідентифікувати картину, а тоді її цінність зросте суттєво і Ви зможете при бажанні продати її значно дорожче закупівельної ціни. Тобто цікава з мистецької точки зору стара картина невідомого автора, яка таїть в собі загадку авторства - це перспективна фінансова інвестиція з великим потенціалом.
Протягом всієї історії людства поряд з великими майстрами, що створили неперевершені витвори мистецтва і гримлять своїми іменами по всьому світу, завжди існували картини невідомих художників. Художники, чиї твори викликають не менше захоплення, ніж роботи іменитих майстрів, але чиї імена з різних причин залишилися невідомі ...
Можливо, хтось із безіменних творців навмисно приховував своє ім'я, боячись несправедливої критики, або ховав своє соціальне становище і тому не міг назватися (положення в суспільстві могло бути як занадто високим для подібного заняття, так і зовсім незначним, щоб наважитись творити відкрито), а хтось залишився невідомий з вини неприхильного часу, який не побажав розповісти нам про автора, але великодушно зберіг його картини.
Іноді деяку частину завіси таємниці все ж вдається припідняти. Часто в результаті детального вивчення картини невідомого художника експертами-мистецтвознавцями , робота знаходить свого автора. Однак цей складний процес атрибуції вимагає багаторічних зусиль і не завжди увінчується успіхом. Багато робіт так і не знаходять авторства, і залишається лише сподіватися, що з часом з'являться нові факти, що дадуть можливість правильної атрибуції.
Так чи інакше, але і до моменту встановлення авторства картини невідомих художників анітрохи не втрачають своєї значущості, своєї культурної цінності, і навіть навпаки, притягують до себе, наче магнітом , оскільки володіють шармом загадки , яку хочеться неодмінно розгадати, знайти правильну відповідь. Хоча .. може і не варто цього робити?
Нарівні з визнаними шедеврами твори невідомих і маловідомих художників представляють повну картину світового мистецтва минулих епох, що являє собою своєрідну різнобарвну мозаїку.Ось чому без полотен художників, чиї імена до нас не дійшли, але їх роботи дивом збереглися, напевно, до кінця неможливо судити про значущість для прийдешніх поколінь творів Брюллова, Айвазовського, Кандинського та інших, а значить, і скласти цілісне уявлення про світову художню культуру. Ось чому в наші дні найавторитетніші музеї світу створюють для широкої публіки спеціальні виставки робіт невідомих художників.
У наш час далекі від мистецтва бізнесмени женуться за якимись "брендами", якими, як правило, є імена широковідомих художників і часто за шалені гроші купують вдалі підробки або майстерні копії, а досвідчені колекціонери вважають за краще придбати для себе на перший погляд "безіменні", але високомистецькі роботи, а в результаті поповнюють свої приватні колекції справжніми шедеврами образотворчого мистецтва.
____________________________________________________________________
**** Закарпатська школа живопису
Термін „Закарпатська школа живопису” міцно увійшов до лексичного арсеналу сучасних критиків та мистецтвознавців. Колекціонери та широкий загал постійно виявляють стійкий інтерес до цього неординарного мистецького явища. Популярність і успіх завжди супроводжуються зростаючим рейтингом провідних закарпатських авторів і їх творів. Особлива аура європейськості і високого професіоналізму означує цю регіональну школу завжди і скрізь.Закарпатська школа живопису демонструє всепоглинаюче домінування Особистості у складному процесі творення. І разом з тим, завдяки спільним зусиллям корифеїв закарпатська школа живопису стає абсолютизованим виявом одухотвореного Начала.
Напрацьована віками історико-культурна маса народного мистецтва у всіх його проявах виявилася тим енергетичним та естетичним потенціалом, який спрацював як рушійний фактор для усього мистецтва Закарпаття. Народне світосприймання означало шанобливе ставлення до землі предків. Струнка система вірувань культивувала душевність. На цій землі у чистоті і святості до XX століття збереглася прадавня слов’янська мова, як енергетичне серце і символ етносу. Сповнена архаїки фонетична система мовлення несла мелодійну образність понятійного ладу. Психотипу закарпатців була властива споглядальна філософічність. Це сприяло виробленню позитивного ставлення до життя.
Іронія історії полягає в тому, що фактично на високий п’єдестал пошани закарпатська школа живопису була піднесена у період „епохи радянської”. Нова влада, що прийшла 1945 року з-за Карпат, на допомогу вислала „культурний десант”. Митці, художники, письменники, журналісти, що приїхали на Закарпаття, не могли отямитися від шоку: на Закарпатті вони побачили високопрофесійне, талановите, самобутнє і не зарегламентоване ідеологічними шорами мистецтво. Не очікували...
А пояснюється феномен закарпатської школи живопису насамперед красою карпатської природи, самобутністю місцевого етносу, вірного віковічним традиціям і уміючого жити в гармонії з навколишньою чарівною і водночас суворою природою , а також історично- географічними обставинами. Закарпаття багато віків входило до складу Австро-Угорської імперії. Співіснування багатьох національностей з їх специфічними культурними традиціями, збереження автентичності національних культур сприяло взаємозбагаченню співжиття людей в регіоні. Відносно тиха плинність буття околиць Австро-Угорщини сприяла збереженню багатьох позитивних засад і устоїв „патріархального” існування народів краю. У тиші накопичувався потенціал. Не на голому місці з’являється плеяда постатей! Із Закарпаттям пов’язані генетично і творчо, прямо чи опосередковано багато митців: геній угорського реалістичного мистецтва Міхай Мункачі, класик російського мистецтва Ігор Грабар, а також Шимон Голлоші, Імре Ревес, Теодор Муссон, Гнат Рошкович.
Після Першої світової війни за її результатами і таємними угодами в Сен-Жермені та Тріаноні Закарпаття було включене до складу Чехословаччини на правах автономії, що тривала до 1939 року. Це двадцятиріччя було дуже плідним для культурного і освітнього процесу в краї. Саме тоді почалася епоха так званого „національного відродження краю” – національний ренесанс. Саме на цей час припадає і започаткування закарпатської школи живопису.
Європейська художня академічна освіта для закарпатських митців була нормою, а найближче до Закарпаття були Будапешт, Відень, Прага, Мюнхен і навіть Париж. Випускниками Будапештської Академії мистецтв були у різні роки Йосип Бокшай, Адальберт Ерделі, Адальберт Апаті – Абкарович, Гнат Рошкович, Омелян Грабовський, Ласло Шарпотокі – Дван, Дюла Іяс, Карой Ізаї, Мюнхенської Академії мистецтв – Дюла Віраг, Єрусалимської – Єне Морваї, Римської Академії святого Луки – Андрій Коцка, Вищої художньо- промислової школи у Празі – Федір Манайло та Іван Гарапко. В Парижі в Академії Жюльєна вчилися Дюла Віраг, певний час Дюла Іяс.
Для організації та утворення потужної художньої школи потрібні були передумови. І вони склалися об’єктивно на Закарпатті в першій половині XX століття. Суб’єктивний ж фактор полягав у наявності талановитих особистостей, котрі реалізують свій творчий потенціал і сприяють розвитку наступників. Вони здатні були научити, передати досвід і запалити творчу молодь. Саме такими були і ввійшли в історію закарпатської школи живопису її основоположники і учителі- Й. Бокшай та А. Ерделі. Це – унікальні особистості , що народились волею Всевишнього для виконання своєї місії - для розвою українського мистецтва. Адже взяти на себе відповідальність не тільки за долю учнів і послідовників, а й крайового малярства, було справою непростою. Скільки нелегких екзаменів очікувало їх! Чи могли учні і учителі скласти їх гідно? Чи міг Йосип Йосипович Бокшай провидіти, що у його світ прийдуть часи мистецького „духовного посту”? Ініційована партією заборона діяльності церкви на Закарпатті і в Україні по-єзуїтськи ламала долі, забираючи у художника сам сенс духовного життя – сакральне мистецтво душі. Пригадується трагічне віддзеркалення у творі „ХХ століття” 1931 р. Адальберта Ерделі тривоги і скорботи з приводу майбутнього Європи і цілого світу марнот. Хто знав, що це буде особистісно дотично?
А як свіжо сприймаються й дотепер роботи Ерделі, Коцкі, Манайла, Шолтеса, Глюка, Бокшая! Який живий струмінь улили вони в наше мистецтво!
Але насамперед феномен закарпатської школи живопису, безумовно, пов’язується з уславленими іменами її фактичних творців – Йосипа Йосиповича Бокшая (1891 – 1975 рр.) та Адальберта Михайловича Ерделі (1891 – 1955 рр.). Після поневірянь у Першу світову війну та полону в південних губерніях царської Росії молодий випускник Будапештської Академії мистецтв Йосип Бокшай повертається додому у 1918 році. Приступає до роботи учителем малювання та єпархіальним художником Мукачівської греко-католицької єпархії. На той час Адальберт Ерделі, що пізніше на рік, закінчує ту ж Академію мистецтв у Будапешті.
У 1922 році Ерделі пробує сили у Мюнхенській школі Ашбе та експонується на виставці у Гласпалаці (Скляному Палаці) Мюнхена. Високий рівень викладання у школі словенця Антона Ашбе в Мюнхені відіграв значну роль у формування мистецьких смаків А. Ерделі, якого не влаштовував консерватизм старих „академіків”.
Географічне лоно Європи, де так довго набирали сили зерна талантів, дало чудовий плід любові до мистецтва – закарпатську школу живопису. Зусиллями двох велетів на Закарпатті було започатковано те, що уславить їх батьківщину. Блискучий за освітою і світоглядними засадами тандем Бокшая і Ерделі з’являється, щоб у 1927 році заснувати так звану „Приватну публічну школу малювання” і на високий рівень підняти професійне мистецтво Закарпаття. Факт створення в Ужгороді у 1927 році приватної студії-школи став знаменною подією в історії краю. Професіоналам відомо, що для того, щоб стати художником, майстром, треба знати предмет. Наріжним каменем закарпатської школи живопису завжди були честь, принциповість, демократизм та доступність освіти. Художник повинен ставити високі вимоги до себе, знати світове мистецтво.
Художній плюралізм стилів та уподобань плекався в „Приватній школі” на базі опанування системними академічними знаннями рисунка, композиції, перспективи. Протягом значного проміжку часу твори закарпатців були об’єднані тяжінням до декоративності, принципу реалістичності мистецтва та складною парадигмою стосунків з народним мистецтвом Карпат. Загальному піднесенню художнього процесу на Закарпатті сприяли активні практики пленерів, а також чудова природа Карпат, що надихала художників до творення. Традиції художніх шкіл Нодьбані, Кечкемета, Тячева, Мюнхена, Парижа творчо осмислювалися і приймалися до дії. Європейська відкритість, відвертість у стосунках з колегами, щирість і щиросердість були характерними ознаками закарпатської школи образотворення.
На фоні трагічних, нелюдських подій початку XX століття гуманістичність, часто ідеалістичність, навіть означена художніми образами та фольклором романтичність вирізняють регіональну школу. Омріяна форма мистецького життя на Закарпатті була реалізована як „Підкарпатський Барбізон”. Кожен з основоположників школи вносив своє до загальної справи. Велика подвижницька робота Йосипа Бокшая, що методично і дуже відповідально проводив класичні заняття з фаху, приносила відчутний результат. Виставки, експедиції, подорожі, пленери, активна громадська робота сприяла добрій підготовці кадрів. Адальберт Ерделі наближав мистецький Париж талановитим закарпатським хлопчакам, не тільки ілюструючи сучасні течії і напрямки в мистецтві своїми постановками, але і долучаючи учнів до активної творчої роботи.
Й. Бокшай та А. Ерделі були за проявами, як вогонь і повітря, але по духу були побратимами. Вищою від цього була тільки любов до Бога, до людей, до мистецтва. Чи мали можливість Й. Бокшай та А. Ерделі реалізуватися осібно, окремо? Так. Але вони не мислили себе поза теренами Закарпаття. Адальберт Ерделі не загубився у велелюдному Парижі. Тут він жив, працював упродовж 1929-1931 рр. Ця подорож в Париж була заохочувальною для молодого митця. Місто було великою принадою для художників. Усім хотілося прокинутися знаменитими. У Парижі диктували моду. Париж жив емоціями, але щедрим був тільки до кумирів. Історичні джерела повідомляють, що сорок тисяч художників у 30-х роках XX століття шукало в Парижі меценатів, публіку, славу, заробітки. Адальберт Ерделі досяг у Парижі успіху, але повернувся додому. Без Закарпаття він не міг існувати. Й. Бокшай теж удосконалювався на кращих зразках сакрального мистецтва музеїв Ватикана, Рима, Мюнхена, Далмації. Але надовго із Закарпаття не виїжджав, оскільки був дуже завантажений роботою викладача та єпархіального художника.
Закарпатські митці сприйняли духовні засади корифеїв образотворчого мистецтва Й. Бокшая та А. Ерделі. Небайдужі до долі краю високоосвічені А. Ерделі, Й. Бокшай, О. Грабовський, згодом перші випускники Приватної школи малювання А. Коцка, Е. Контратович, А. Борецький,
З. Шолтес, а також А. Добош вважали справою честі служити народові своїм мистецтвом. Ідейні лідери, наставники і учителі Й. Бокшай та
А. Ерделі були душею творчих і професійних об’єднань. 1931 року було засновано Товариство діячів образотворчих мистецтв Підкарпатської Русі, яке вже через рік об’єднувало 38 художників і головою якого з перших днів був Адальберт Ерделі. Вже у радянський час 16 серпня 1946 року було організовано і запрацювало Закарпатське відділення Спілки художників України, що об’єднало навколо його голови Адальберта Ерделі Йосипа Бокшая, Омеляна Грабовського, Федора Манайла Андрія Коцку, Адальберта Борецького, Золтана Шолтеса, Миколу Розенберга, Василя Свиду, Івана Гарапка, Ернеста Контратовича, Євгена Грюнвальда та Андрія Добоша.
Кожен, хто так чи інакше стикався з корифеями або вчився у них, говорить про це з гордістю. Чи є це індульгенцією для художника? Звісно, що ні. Але це дає привід для того, щоб поговорити про школу. Адже, не секрет, що не всі вважають за доцільне, особливо нинішня молодь, виділяти окремо явище закарпатської школи живопису. Звісно, що стандарти та зразки змінюються. Суха „знуджена” теорія не додасть життя препарованому в лабораторії. Інше питання: як довго постаті велетів образотворення в історії Закарпаття Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі зможуть впливати на митців. Певно, має пройти ще з десяток років, щоб ми дізналися. Тільки ті перші сміливці і щасливці, що були поруч з ними, молодими та палаючими, змогли дихати одним з ними повітрям. Атоми й молекули повітря мають від того часу ту саму формулу. Але де вони, Адальберт Ерделі і Йосип Бокшай?
Вони – з нами, як і їх прекрасне, вічне мистецтво. Витончено знервовані лінії площин живопису Адальберта Ерделі нагадують нам непроминаючу таємницю кохання. Безконечність відкрив він у людях: у подрузі свого життя, у коханій, у мамі, у собі. Земні ідеали митця – віра в любов і добро. Тільки йшов він до них через сердечний біль свого експресивного мистецтва, своєї хрестоносної долі. А. Ерделі шукав символіку у навколишньому світі, де співпадали сутність і річ. Мистецтво А. Ерделі не
було символізмом, воно філософським способом тлумачило символіку світу мовою натюрмортів і квітів. Шукав ритми живописного слова, щоб увиразнити кольорову палітру. Сам установив собі усі правила на полі дії, що називалось картиною, беручи за взірець творчість Сезанна, Матісса. Адальберту Ерделі імпонувала декоративна кольорова семантика творів Вламінка та Дерена. Енергетика змісту полотен А. Ерделі посилювалась завдяки особливостям композиції. Увиразнені діагональними спрямуваннями постаті портретованих були асиметрично модульовані автором навколо смислового центру твору. Художник захоплювався жанром пейзажу, де розкошував у кольорових мріях і чуттях. З легкістю групував кольори яскраві, відкриті, наближаючись до французьких еталонів. Хоча, природна інтелігентність і м’якість натури митця не дозволяла йому звертатись до відверто-волаючих агресивних барв. Втім, іноді у творах А. Ерделі бачимо пульсуючі феєрверки кольорових карнавалів. Авторська улюблена „паризька зелень” – фарба тьмяних, зацвілих стріх міської архітектури, що мережила день над Сеною чи Влтавою. Ця зелень нагадує про нев’янучу молодість душі талановитого художника із Закарпаття, його славу і гордість. Шукаючи себе в мистецтві, А. Ерделі зумів почерпнути від різних джерел національних культур Угорщини, Німеччини, Франції, України потрібне йому для формування власного творчого стилю. Глибина майстра А. Ерделі – у кольорі, особистій інтерпретації динаміки емоцій, у повній відсутності збайдужілих чи „мертвих” замальовок. У його природі цього не було. Пластика кольорових поєднань формувала поверхню творів, ніби сколихнутих диханням і биттям серця Маестро. Персональні виставки видатного художника пройшли 1923 р. у Мюнхені, 1929 р. в Празі, 1954 р. в Ужгороді. У пам’яті людей А. Ерделі залишився як лицар і поет, художник і аристократ, велетень українського і світового малярства.
Йосип Бокшай – класик реалістичного образотворчого мистецтва, видатний майстер, обдарований численними талантами художник, педагог. Творець епічних пейзажних творів, майстер жанрових композицій, чудових камерних технік графіки, глибоко індивідуальних портретів. В історію образотворчого мистецтва України ввійшов як один із найталановитіших монументалістів XX століття. У масштабі загальноєвропейського культурного надбання значення творчої спадщини художника виходить за межі Карпатського регіону. Із станковими та монументальними творами Йосипа Бокшая можна познайомитися не тільки в Україні, а й в країнах – сусідах: Угорщині, Словаччині, Польщі,Румунії, а також Чехії. Поєднання земного і божественного в людині – лейтмотив і головна ознака високодуховних творів митця. Золото „бокшаївської” осені – у величних карпатських краєвидах. Органічний синтез сакрального з глибоко народним відповідав переконанням і світогляду художника.
Йосип Бокшай дуже любив свою вітчизну. Життєстверджуючий пафос світла і правди проголошував творами релігійного змісту. Чесно говорив з колегами. Від зла рятувався молитвами, вірою і своєю природною добродушністю. Численні талановиті твори монументального та станкового живопису Майстра уславили та узагальнили поетичний образ рідного краю, знаного стрімкими горами та мальовничими долинами.
А ще – людьми. Полотна Йосипа Бокшая уквітчані багатьма постатями людей: чи епізодичними, стаффажними фігурками, чи маєстатними портретами духовенства або простих верховинців. Виразною рисою характеру учителя-Бокшая було бажання вчитися завжди і скрізь. Він казав, що ще не відомо, хто у кого вчиться і хто кому учитель. Уже немолодою людиною толерантно сприймав погляди молодших колег. Дуже глибоко вірив в Бога. Це не було ритуалом, це було життям. Й. Бокшай замолоду, навчаючись у поважних майстрів Будапештської Академії мистецтв, обрав собі улюбленим стилем реалізм. З плином років усвідомив ефективність передачі дійсності на полотні через враження у образотворчому мистецтві. Так, прозорі тіні „Осені” 1969 р. переконують нас у віртуозності опрацювання конкретного краєвиду через призму живопису. Більшість ліричних творів Й. Бокшая виконані за законами жанру: тут враховуються світлові і тіньові ефекти, валери кольорів, хроматичні розтяжки та контрасти. Майстерність живописця-реаліста, виявлена через суб’єктивність його „імпресій”, проявляється шедевром ілюзорності побаченого у пейзажі глядачем.
Старовинний Львів, де проходила персональна виставка Йосипа Бокшая в 1954 році під час викладання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, розкрився серією живописних урбаністичних пейзажів. Вузенькі вулички, пам’ятки архітектури, філігранний візерунок кованих парканів, кам’яні леви назавжди оселилися в унікальних мотивах улюбленого міста художника.
Був по-народному мудрий, тому зрозумілий і близький людям. При житті був увінчаний найвищими титулами і званнями держави: народного художника СРСР одержав 1963 року, членом-кореспондентом Академії Мистецтв СРСР став 1958 року. Персональні виставки художника пройшли 1962 року, 1963 року, 1971 року в Ужгороді, 1978 року в Києві. Народний художник СРСР Й. Бокшай та його колега А. Ерделі – легендарні постаті в українському образотворчому мистецтві.
Зустрічі з ними і їх полотнами прагне велика кількість людей. Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі, їх учні засвідчили своїми самобутніми і високопрофесійними творами життєву правду мистецтва.
Окрасою образотворчого мистецтва України та Європи є місцева закарпатська школа живопису, заснована Й. Бокшаєм та А. Ерделі.
В українському образотворчому мистецтві ціла плеяда учнів Й. Бокшая та А. Ерделі закарпатські дуже швидко і заслужено зайняла провідні позиції. Сильні, талановиті, самобутні та оригінальні художники Закарпаття, сподвигнуті до творчості великими учителями - Йосипом Бокшаєм та Адальбертом Ерделі, демонструють і донині високий рівень закарпатської школи живопису. Сформовані на традиціях народного життєстверджуючого мистецтва, завдяки професійній академічній підготовці, кращим досягненням світової культури, досвіду пленерів, закарпатські живописці довели свою життєдайність і силу напрацьованого потенціалу.
Коло учнів Й. Бокшая та А. Ерделі – яскраві, оригінальні, творчі індивідуальності. Ліричний А. Коцка, монументальний поліфонічний А. Борецький, живописний А. Добош, споглядально-мелодійний З. Шолтес, філософський Е. Контратович, епічний А. Кашшай,мальовничий І. Шутєв, елегійний В. Габда, етнічно- фольклорний Ю. Герц, людяний В. Микита та інші. Діапазон персоналій свідчить про могутній струмінь життєдайного джерела закарпатського мистецтва образотворення та про, перш за все, харизматичність лідерів закарпатської школи живопису Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі. Це вони – Й. Бокшай та А. Ерделі – створили її, були рушійною силою цього потужного явища, що по суті стало каталізатором національного відродження на Закарпатті в 30-ті роки XX століття. Вони виховали і тутешнього художника, і глядача. Їх зусиллями був даний поштовх до появи багатьох імен, постатей, стилів і почерків. Амбіцій у них вистачило замахнутися на життя у мистецтві не тільки у XX столітті, а й у всіх наступних віках.
* * *
Здійсніть захоплюючу і пізнавальну подорож
в таємничий світ старовини ,
рідкісних антикварних і букіністичних книг,
церковних стародруків та древніх ікон,
стародавніх карт і атласів,бронзових виробів,
старовинної порцеляни, інтер’єрних предметів
високого мистецтва ,мисливських сувенірів та трофеїв , колекційних і сувенірних вин, унікальних раритетів та екзотичних речей з цілого світу,
переглянувши інші цікаві лоти OLAN-Ltd
на сайті CRAFTA - інтернет –аукціоні антикваріату №1 в Україні!
Л е г е н д а р н і
А р х і в а ж л и в і
Н а д б а н н я
" О Л А Н " – Ваш надійний орієнтир у таємничому світі старовини !
PASTORAL PAINTING
UKRAINIAN- ART
Антикварна картина невідомого художника
« ПАСТУШКА МАРІЧКА»
за мотивами повісті Михайла Коцюбинського
«Тіні забутих предків» ( 1911 р.)*
в розкішній старовинній рамі з позолотою
Категорія: УКРАЇНСЬКЕ МАЛЯРСТВО
Жанр: ПАСТОРАЛЬ* *
Автор: Невідомий автор*** (Закарпатська школа живопису **** )
Техніка: олія
Матеріал: картон
Стиль: РОМАНТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ
Сюжетні лінії: пейзажі української природи , традиційні заняття українців (вівчарство), художнє відображення знакового літературного персонажу
Колорит: багата кольорова палітра з м’якими природніми тонами, приємними для зору
Орієнтація: вертикальна
Період створення: перша половина ХХ століття
Розміри твору: 68 х 55 см
Розміри художньої рами: 87 х 74 х 8 см
Вага: 8,5 кг
Походження: Закарпатська обл., м.Хуст
Стан:
На щастя, картина збереглася відмінно, живопис без втрат. Багатий рельєф розкішної старовинної рами теж зберігся без пошкоджень.Потьмяніння позолоти рами, часові плями та мікротріщини радше є не дрібними дефектами рами, а її перевагами, оскільки всі ці сліди невблаганного часу лише створюють ефект споглядання справжнього старовинного предмета високого мистецтва, підсилюють неймовірну ауру антикваріату.Фактично на даний момент пастораль та її ефектне обрамлення знаходяться у прекрасному колекційному стані.
Сьогодні маємо честь представити поціновувачам українського малярства та колекціонерам оригінальний зразок української пасторалі XX століття - роботу «ПАСТУШКА МАРІЧКА» за мотивами високохудожньої повісті Михайла Коцюбинського ( 1864-1913) «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» ( 1911 р.) . Робота без підпису першої половини минулого століття була придбана нинішнім власником в радянські часи у м.Хуст Закарпатської області.Але не тільки ця обставина, а й стиль письма свідчить про те, що це робота представника закарпатської школи живопису. Картина наповнена світлом, вона дивно ніжна і лірична, незважаючи на буденність зображеного на ній сюжету: скромно зодягнена дівчина –пастушка з довгим посохом у руках слідкує за отарою овець, які мирно пасуться на крутосхилі вздовж лісової дороги карпатського пралісу , а вдалині ледь-ледь синіє водна гладінь чи то Черемошу чи то Синевиру. Столітні буки , що символізують древність і велич карпатського краю, зображені підкреслено велетенськими і на їх фоні постать юної пастушки здається особливо тендітною, але саме вона є центральною, ключовою фігурою картини. Бо кожен, хто хоч раз читав повість «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ», побачить в цій постаті заквітчаної червоною хустиною пастушки у простенькій спідниці та вишиванці чарівну гуцулку – « Йванкову Марічку», яку літературознавці вже давно охрестили « українською Джульєттою». Так, сюжет цієї пасторалі простий і невигадливий, все це ніби нагадує буколістичні полотна французьких живописців, що зображали сентиментальні сцени з життя пастухів і пастушок. Ніби слідуючи канонам
жанру, на задньому плані присутній «брауверовський» персонаж - схематична, написана дещо гротескно , жіноча постать, що йде лісовою просікою в напрямку молодої пастушки. Але вперше побачивши цю роботу, серце кожного українця радісно защемить , бо він побачить на полотні щось наше , рідне, українське, давнє , призабуте, справжнє: сцени забутих часів , «тіні забутих предків» , за багатозначним висловом Михайла Коцюбинського.
І кожен українець буде вдивлятись в цю картину, що зображує велич і могутність букового карпатського лісу і віковічність традицій наших предків, що вміли жити в гармонії з рідною землею, і буде згадувати щось своє, далеке, рідне, призабуте, покинуте, але таке дороге серцю і душі . І наче несподівана раптова велетенська хвиля, прилинуть хвилюючі душу і серце спогади про ті часи, які вже ніколи не вернуться. І ніби як у якомусь зачарованому калейдоскопі , в уяві за лічені секунди промайнуть картини з далекого дитинства, юності і молодості , все буквально за мить перемішається в душі , бо блисне світлий спогад радості першого кохання , а вже за мить серце прониже щемний біль перших втрат і нездійсненних мрій . Все давно пережите і призабуте у суєті сьогодення раптово прилине у спогадах, неначе в в тій відомій пісні : червоне – то любов, а чорне – то журба…І жоден справжній українець не зможе швидко відірвати погляд від цієї пасторалі , він бачитиме в дівчині на картині не якусь француженку, а образ свого першого і такого тепер недосяжно далекого кохання- свою рідну «Марічку» - нехай не таку манірну, але таку звабливу , нехай бідно зодягнуту, але таку багату душею, таку близьку , але водночас недосяжно далеку , бо ж « молодість не вернеться, не вернеться вона»…
Стоїть гора високая,
Попід горою гай, гай...
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай!
Під гаєм в’ється річечка,
Як скло, вода блищить,
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.
Край берега у затишку
Прив’язані човни,
Там три верби схилилися,
Мов журяться вони.
Що пройде красне літечко,
Повіють холода,
Осиплеться з них листячко
І понесе вода.
Журюся й я над річкою...
Біжить вона, шумить,
А в мене бідне серденько
І мліє, і болить.
Ой річенько, голубонько!
Як хвилечки твої,
Пробігли дні щасливії
І радощі мої!
До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна,
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!..
Стоїть гора високая,
Зелений гай шумить,
Пташки співають голосно,
І річенька блищить...
Як хороше, як весело
На білім світі жить!..
Чого ж у мене серденько
І мліє, і болить?
Болить воно та журиться,
Що вернеться весна,
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!
Слова українського поета Леоніда Глібова ( 1827-1893) ,
що давно стали українською народною піснею.
__________________________________________________________________
* «Тіні забутих предків » — високохудожня повість Михайла Коцюбинського ( 1864-1913), написана у 1911 р. під враженням його перебування на Гуцульщині. У творі розповідається про кохання Івана й Марічки, українських Ромео та Джульєтти. Яскраво передано побут , життя і традиції гуцулів.
Повертаючись з Італії влітку 1910 року, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Короткі відвідини того чарівного краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір породили в помислах письменниках задум написати про «незвичайний казковий народ»- гуцулів. Коцюбинський ще раз відвідав гуцульський край, де вивчав звичаї, побут, фольклор, традиційні заняття його мешканців. На думку письменника, гуцули й у XX ст. залишились язичниками. Враження від «чарівного полону» горян лягли в основу повісті, яка стала класикою української пасторальної літератури.
На початку твору розповідається про закохану молоду пару — Івана та Марічку. Вони належали до ворогуючих гуцульських родів Палійчуків і Гутенюків, безпричинна боротьба між якими тривала вже давно. Іван Палійчук — дев'ятнадцята дитина в родині. Не відчуваючи себе комфортно серед людей, часто втікав у ліс. Добре знався на травах ще з семи років. Ось як Коцюбинський описує загибель старшого брата головного героя :
« Василь, файний веселий легінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кину¬тись в бій». Згодом за трагічних обставин Іван знайомиться з Марічкою, дівчинкою з ворожого роду. Між дітьми зав'язується дружба, а згодом — кохання…Ось опис сцени знайомства Івана і Марічки відразу ж після сутички їх ворожих родів, де батько Івана отримав смертельну рану:
« Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб'єта (вівці), що якась Марцинова - сліпа на одно око - покрала у них муку... і таке інше, обом цікаве, близьке і зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м'яко поринав у Іванове серце...
І втретє затрембітала трембіта про смерть в самотній хаті на високій кичері: другого дня по бійці помер старий Палійчук.
Тяжкі часи настали в родині Івана по смерті газди. Загніздилось безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по одній, і маржина десь танула так, як по горах весною сніги.
Але в Івановій пам'яті татова смерть не так довго жила, як знайомість з дівчам, що, скривджене ним безневинно, повним довір'я рухом подало йому половину цукерка. В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка. Вона несвідомо тягла його в гори, носила по сусідніх кичерах, лісах і долинах, де б він міг стріти Марічку. І він стрівся нарешті з нею: пасла ягнята.
Марічка його прийняла, як би давно сподівалась: він буде з нею пасти овечки. А й справді! Нехай жовтаня та голубаня для себе б'ють в колокільці та вирікують в лісі, а він йме пасти її ягнята».
Тобто , як і у шекспірівських героїв- у Ромео та Джульєтти, ворожнеча між батьками не стала на заваді справжньому щирому коханню між Іваном та Марічкою. Історія стосунків закоханих словами письменника:
« І так вони пасли, що не раз розгубили овечки…
Коли вони старшими стали, забави були вже інші. Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню. Марічка теж вже ходила у заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись. Не пасли більше вкупі ягнята і стрічались лиш в свято або в неділю. Сходились коло церкви або десь в лісі, щоб стариня не знала, як кохаються діти ворожих родів» .
Кохана Івана- чарівна Марічка -мала поетичну душу, сама складала й співала чудовим голосом пісні, тоді як Іван грав для коханої на сопілці. Цитата Коцюбинського про поетичність і талановитість української Джульєтти :
«Марічка обзивалась на гру флояри, як самичка до дикого голуба,-співанками. Вона їх знала безліч. Звідки вони з'являлись - не могла б розказати. Вони, здається, гойдалися з нею ще в колисці, хлюпались у купелі, родились у її грудях, як сходять квітки самосійні по сіножатях, як смереки ростуть в горах. На що б око не впало, що б не сталось на світі: чи пропала овечка, полюбив леґінь, зрадила дівка, заслабла корова, зашуміла смерека - все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті. Марічка і сама вміла складати пісні. Сидячи на землі, поруч з Іваном, вона обіймала свої коліна і потиху гойдалася в такт:
«Ой кувала ми зозулька та й коло потічка.
А хто ісклав співаночку?- Йванкова Марічка»
А ось як поетично описує письменник любовні стосунки гуцульської Джульєтти – юної Марічки з своїм коханим:
«Вона давно вже була Іванкова, ще з тринадцяти літ. Що ж в тому дивного було? Пасучи вівці, бачила часто, як цап перчить козу або баран валує вівці,- все було так просто, природно, відколи світ світом, що жадна нечиста думка не засмітила їй серця. Правда, кози та вівці стають од того кітні, але людям помагає ворожка. Марічка не боялась нічого. За поясом, на голім тілі, вона носила часник, над яким пошептала ворожка, їй ніщо тепер не зашкодить. На згадку про се Марічка лукаво осміхалась до себе і обіймала Івана за шию:
- Любчику Іванку! Ци будемо в парі усе?
- Єк бог даст, моє солодушко!»
Та їх кохання не мало щасливого фіналу: згодом Іван тривалий час змушений перебувати в наймах на полонині, а повернувшись, він дізнається про трагічну смерть Марічки в Черемоші під час повені. Іван тяжко переживає загибель коханої :
«Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: «На, жери і мене!» Але потому щемлячий тусок погнав його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марічки. Блукав по лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть голод не міг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потоків і тим живився. Потому щез. Люди гадали, що він загинув з великого жалю, а дівчата склали співанки про їхнє кохання та смерть, які розійшлися по горах…»
Після прочитання лебединої пісні М. Коцюбинського- високохудожньої повісті «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» ( 1911 р.) в Сергія Параджанова одразу виникло бажання її екранізувати. Він нарешті знайшов твір, що відповів його мистецьким уподобанням : "Я давно мріяв створити фільм, в якому на повний голос можна було б розказати про поетичну, талановиту душу українського народу". У 1964 р. на екрани вийшла легендарна екранізація Сергія Параджанова повісті М.Коцюбинського «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ» , яка назавжди увійшла у золотий фонд українського кіномистецтва. Головні ролі виконували Іван Миколайчук
(Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва(Палагна),
Спартак Багашвілі (Юра).Режисер згадував:
"Ми хотіли зробити фільм про вільну людину, про серце, яке хоче вирватися, звільнитися від побуту, від дрібних пристрастей і навичок... Ми відкривали для себе Карпати не як етнографічний матеріал. Любов, відчай, самотність, смерть — ось фрески з життя людини, які ми створили."
________________________________________________________
** Пастораль (фр. pastorale –«сільський» від лат. pastoralis — «пастуший») — жанр у літературі, образотворчому мистецтві, театрі,музиці і балеті, який характеризується ідеалізованим зображенням сільського життя, відтворенням підкреслено простих, наївних переживань на лоні природи. Також терміном «пастораль» називають мистецькі твори такого жанру, в яких оспівується , зображається та ідеалізується життя простого сільського люду , зокрема пастухів і пастушок ,на лоні природи та в гармонії з природою та рідною землею, а також твір такого жанру. Іншими словами, пастораль – це художній твір, що поетизує мирне і просте сільське життя та зображує життя людини на лоні природи у формі ідилії. Особливо популярним був цей жанр в XIV—XVIII столітті в Італії та Франції в літературі, живописі, музиці і театрі, хоча зародився цей жанр ще в античні часи у вигляді так званої буколічної (від грец. Βουκóλος, «пастух») поезії.
Музичний компонент пасторалі лежить в стародавніх джерелах. Саме під її впливом розвивалася пастораль в європейському мистецтві. Це були танці сатирів і німф, пісні пастухів, ігри на "пастуших" інструментах (сопілці та інших).Приклади пасторальної музики є в творчості Антоніо Вівальді, Доменіко Скарлатті, Франсуа Куперена, Йоганна Себастьяна Баха та інших компо зиторів. Відома також «Пасторальна симфонія» Бетховена.Пасторальні опери писали Крістоф Віллібальд Глюк, Вольфганг Амадей Моцарт, Жан Батист Люллі, Жан Філіп Рамо.
Пастораль - унікальний жанр.У європейській художній культурі він існує протягом багатьох століть. Історія підтверджує його довголіття і вказує конкретну цифру - 23 століття. Спочатку він оформився в особливий жанр поезії. Але швидко поширився в інших видах літератури, а потім і в інших мистецтвах: живописі, музиці, драмі, прикладній творчості. Форми його прояву і варіанти створювала кожна епоха. Отже, пастораль - це одночасно і родова, і видова жанрова категорія.
Пастораль, як жанр мистецтва, була особливо популярна в Італії на початку XVI століття, коли були опубліковані роботи Саннадзаро «Аркадія». Він описав ідилічний світ, населений німфами і пастухами, які занурювали читачів в ностальгію за простим життям на лоні природи. Джерелом для його творчості були роботи Вергілія .
Антураж пасторальних літературних творів швидко перекочував в живопис. У Венеції Джорджоне і його учень - Тіціан швидко оживили віршовані рядки образотворчими еквівалентами . Саме Джорджоне і Тіціан розвинули пастораль в окремий жанр образотворчого мистецтва. З 1509 р. обидва художники почали працювати в тісній співпраці, тому їх стиль написання картин важко відрізнити. Традиційно «Сільський концерт» приписується Джорджоне, але в даний час вважається, що це робота Тиціана в юності. Ця таємнича картина є алегорією поезії, чиї символи - флейта і текуча вода - розподіляються між двома оголеними жінками ідеальної краси. Ці нереальні німфи існують тільки в уяві двох чоловіків, яких вони надихають. Такий сюжет відповідає поширеній в італійському живописі того часу традиції одночасного зображення видимого і невидимого.Тіціан хотів з'єднати два світи - венеціанську аристократію з одного боку, і німф і пастухів з іншого боку, об'єднаних музикою. Тема музики в спокійному пейзажі формує алегорію. Тіціан надає особливого значення ландшафту в пасторалі:природа не використовується в якості простого декору. Пейзаж - це відображення певного стану внутрішнього світу, настрою. Фарби приглушені і злегка розмиті.
Пошук балансу показаний за допомогою інтеграції фігур в атмосферу , де людина і природа повинні співіснувати в повній гармонії, як у Вергілія - щасливе життя в тінистому гаю, пастухи і пастушки з музикою і піснями.
На початку XV століття пейзаж був створений як жанр малярства в Європі і демонстрував місця проживання або подорожей людей. У добу Ренессансу - вік гармонії і порядку, пасторальні картини були більш прийнятні в суспільстві, ніж натуральне зображення лісу або галявини. Складність природного ландшафту або негода не були популярними мотивами - додавалися пасторальні риси, щоб розсіяти глибоко вкорінені страхи і забобони людей перед незрозумілими природними явищами, зробити емоційний посил картин позитивним.
Серед художників XVII століття, які працювали в Римі, Клод Лоррен (1600-1682) також створював пасторальні ідилії.Цей жанр увійшов в моду в Голландії - прикладом може служити портрет роботи Рембрандта «Саскія ван Ейленбюрх в образі Флори» ( 1634 р).
До речі , слово «пейзаж» перекладається з нідерландської мови як «ділянка оброблюваної землі».Ніжна лірична пастораль того періоду показує гори, долини, дерева, ріки й ліси. Небо майже завжди включається в сюжет, і чудова погода є елементом композиції.
Улюбленими темами барокового живопису є все та ж пастораль з елементами гламурності: галантні дами і кавалери;неймовірно красиві пейзажі;витончена передача фігур людей;куртизанки і вільна любов.
Такі символи, як Венера і любов, повернулися в жанр пасторального живопису і змішалися в сценах придворного життя, надаючи пасторальним композиціям того періоду чуттєвий і гламурний тон.
Пастораль за часів бароко і рококо називали чарівним, галантним стилем. Назва походить від слова «Galer» або «галантний» . Зваблива фігура жінки є джерелом натхнення пасторального живопису тієї епохи.
Жінка з чуттєвою і красивою фігурою, що спокушає чоловіків або бере участь в заборонених амурних пригодах - центральний персонаж ідилічних пасторальних історій цього періоду.
Спроба шляхом пасторалі поєднати романтичний стиль неземного безтурботного життя на лоні природи і гармонію ландшафтного пейзажу тривала в XIX столітті під сильним впливом сформованих на той час традицій живопису.
У пасторалях цього періоду присутні:приглушена колірна палітра, м'яка атмосфера і непряме освітлення роботи, спокій сільського пейзажу,повчальний історичний контекст, вписаний в тогочасні пейзажі.
Еволюція картин академічного мистецтва пасторалі відбувається повільно і непомітно протягом тривалого часу.Промислова революція в XIX ст. змусила людей покинути ферми і сільську місцевість. Зростаюча реакція живописців проти філософії Просвітництва висловилася в романтичному напрямку мистецтва. Ностальгія по сільській ідилії і природі знову міцно зміцнилася в жанрах живопису. Тодішні пасторалі випромінювали духовність, свободу, чесноти як противагу негативних наслідків індустріалізації.
Художники романтичного періоду та до XX ст. намагалися передати ці ідеали в своїх пасторальних роботах. Вони відкидали раціоналізм, правила, впорядкованість, які були характерні неокласичному стилю. Як і барокові художники, художники епохи романтизму сподівалися надихнути на емоційний відгук глядачів. Пастораль романтичного періоду була спрямована на ностальгічне прагнення до сільського життя, пізнання таємниць життя, сили і величі природи.
Найвідоміша українська пастораль XX століття – робота відомого українського художника Івана Сидоровича Їжакевича ( 1864 – 1962 ) з життя юного Тараса Шевченка «ТАРАС-ПАСТУХ» (1935 р.).В жанрі пасторалі багато працювали українські художники XX століття львівської та закарпатської шкіл живопису. Пастораль прекрасно вписується і в сучасне життя. Полотна жанру пастораль кращих митців XX ст. та відомих сучасних художників є предметом особливого інтересу багатьох колекціонерів , а кращі роботи пасторального жанру зберігаються у провідних музеях і приватних колекціях та час від часу експонуються на виставках, викликаючи значний інтерес у знаючої публіки.
_________________________________________________________________________________________
*** Невідомий автор- це «плюс» чи «мінус» для картини?На перший погляд, це недолік, але насправді, для моменту купівлі Вами картини невідомого автора це для Вас – однозначно «плюс». Адже Ви практично ніколи не зможите дешево придбати картину відомого художника. Лише за саме ім’я Вам доведеться викласти кругленьку суму, а коли Вам потрібно буде терміново продати цю картину, Ви не завжди зможете отримати назад навіть ті гроші, які Ви заплатили за неї в свій час.Тобто при терміновому продажі Вам скоріш за все доведеться йти в «мінус» - продавати полотно дешевше заплаченої в свій час суми. А картина невідомого художника завжди має свій потенціал. По –перше, в момент купівлі з Вас не здеруть «три шкіри» , і Ви будете платити за сам живопис, а не за «ім’я», а по-друге, завжди є шанс ідентифікувати картину, а тоді її цінність зросте суттєво і Ви зможете при бажанні продати її значно дорожче закупівельної ціни. Тобто цікава з мистецької точки зору стара картина невідомого автора, яка таїть в собі загадку авторства - це перспективна фінансова інвестиція з великим потенціалом.
Протягом всієї історії людства поряд з великими майстрами, що створили неперевершені витвори мистецтва і гримлять своїми іменами по всьому світу, завжди існували картини невідомих художників. Художники, чиї твори викликають не менше захоплення, ніж роботи іменитих майстрів, але чиї імена з різних причин залишилися невідомі ...
Можливо, хтось із безіменних творців навмисно приховував своє ім'я, боячись несправедливої критики, або ховав своє соціальне становище і тому не міг назватися (положення в суспільстві могло бути як занадто високим для подібного заняття, так і зовсім незначним, щоб наважитись творити відкрито), а хтось залишився невідомий з вини неприхильного часу, який не побажав розповісти нам про автора, але великодушно зберіг його картини.
Іноді деяку частину завіси таємниці все ж вдається припідняти. Часто в результаті детального вивчення картини невідомого художника експертами-мистецтвознавцями , робота знаходить свого автора. Однак цей складний процес атрибуції вимагає багаторічних зусиль і не завжди увінчується успіхом. Багато робіт так і не знаходять авторства, і залишається лише сподіватися, що з часом з'являться нові факти, що дадуть можливість правильної атрибуції.
Так чи інакше, але і до моменту встановлення авторства картини невідомих художників анітрохи не втрачають своєї значущості, своєї культурної цінності, і навіть навпаки, притягують до себе, наче магнітом , оскільки володіють шармом загадки , яку хочеться неодмінно розгадати, знайти правильну відповідь. Хоча .. може і не варто цього робити?
Нарівні з визнаними шедеврами твори невідомих і маловідомих художників представляють повну картину світового мистецтва минулих епох, що являє собою своєрідну різнобарвну мозаїку.Ось чому без полотен художників, чиї імена до нас не дійшли, але їх роботи дивом збереглися, напевно, до кінця неможливо судити про значущість для прийдешніх поколінь творів Брюллова, Айвазовського, Кандинського та інших, а значить, і скласти цілісне уявлення про світову художню культуру. Ось чому в наші дні найавторитетніші музеї світу створюють для широкої публіки спеціальні виставки робіт невідомих художників.
У наш час далекі від мистецтва бізнесмени женуться за якимись "брендами", якими, як правило, є імена широковідомих художників і часто за шалені гроші купують вдалі підробки або майстерні копії, а досвідчені колекціонери вважають за краще придбати для себе на перший погляд "безіменні", але високомистецькі роботи, а в результаті поповнюють свої приватні колекції справжніми шедеврами образотворчого мистецтва.
____________________________________________________________________
**** Закарпатська школа живопису
Термін „Закарпатська школа живопису” міцно увійшов до лексичного арсеналу сучасних критиків та мистецтвознавців. Колекціонери та широкий загал постійно виявляють стійкий інтерес до цього неординарного мистецького явища. Популярність і успіх завжди супроводжуються зростаючим рейтингом провідних закарпатських авторів і їх творів. Особлива аура європейськості і високого професіоналізму означує цю регіональну школу завжди і скрізь.Закарпатська школа живопису демонструє всепоглинаюче домінування Особистості у складному процесі творення. І разом з тим, завдяки спільним зусиллям корифеїв закарпатська школа живопису стає абсолютизованим виявом одухотвореного Начала.
Напрацьована віками історико-культурна маса народного мистецтва у всіх його проявах виявилася тим енергетичним та естетичним потенціалом, який спрацював як рушійний фактор для усього мистецтва Закарпаття. Народне світосприймання означало шанобливе ставлення до землі предків. Струнка система вірувань культивувала душевність. На цій землі у чистоті і святості до XX століття збереглася прадавня слов’янська мова, як енергетичне серце і символ етносу. Сповнена архаїки фонетична система мовлення несла мелодійну образність понятійного ладу. Психотипу закарпатців була властива споглядальна філософічність. Це сприяло виробленню позитивного ставлення до життя.
Іронія історії полягає в тому, що фактично на високий п’єдестал пошани закарпатська школа живопису була піднесена у період „епохи радянської”. Нова влада, що прийшла 1945 року з-за Карпат, на допомогу вислала „культурний десант”. Митці, художники, письменники, журналісти, що приїхали на Закарпаття, не могли отямитися від шоку: на Закарпатті вони побачили високопрофесійне, талановите, самобутнє і не зарегламентоване ідеологічними шорами мистецтво. Не очікували...
А пояснюється феномен закарпатської школи живопису насамперед красою карпатської природи, самобутністю місцевого етносу, вірного віковічним традиціям і уміючого жити в гармонії з навколишньою чарівною і водночас суворою природою , а також історично- географічними обставинами. Закарпаття багато віків входило до складу Австро-Угорської імперії. Співіснування багатьох національностей з їх специфічними культурними традиціями, збереження автентичності національних культур сприяло взаємозбагаченню співжиття людей в регіоні. Відносно тиха плинність буття околиць Австро-Угорщини сприяла збереженню багатьох позитивних засад і устоїв „патріархального” існування народів краю. У тиші накопичувався потенціал. Не на голому місці з’являється плеяда постатей! Із Закарпаттям пов’язані генетично і творчо, прямо чи опосередковано багато митців: геній угорського реалістичного мистецтва Міхай Мункачі, класик російського мистецтва Ігор Грабар, а також Шимон Голлоші, Імре Ревес, Теодор Муссон, Гнат Рошкович.
Після Першої світової війни за її результатами і таємними угодами в Сен-Жермені та Тріаноні Закарпаття було включене до складу Чехословаччини на правах автономії, що тривала до 1939 року. Це двадцятиріччя було дуже плідним для культурного і освітнього процесу в краї. Саме тоді почалася епоха так званого „національного відродження краю” – національний ренесанс. Саме на цей час припадає і започаткування закарпатської школи живопису.
Європейська художня академічна освіта для закарпатських митців була нормою, а найближче до Закарпаття були Будапешт, Відень, Прага, Мюнхен і навіть Париж. Випускниками Будапештської Академії мистецтв були у різні роки Йосип Бокшай, Адальберт Ерделі, Адальберт Апаті – Абкарович, Гнат Рошкович, Омелян Грабовський, Ласло Шарпотокі – Дван, Дюла Іяс, Карой Ізаї, Мюнхенської Академії мистецтв – Дюла Віраг, Єрусалимської – Єне Морваї, Римської Академії святого Луки – Андрій Коцка, Вищої художньо- промислової школи у Празі – Федір Манайло та Іван Гарапко. В Парижі в Академії Жюльєна вчилися Дюла Віраг, певний час Дюла Іяс.
Для організації та утворення потужної художньої школи потрібні були передумови. І вони склалися об’єктивно на Закарпатті в першій половині XX століття. Суб’єктивний ж фактор полягав у наявності талановитих особистостей, котрі реалізують свій творчий потенціал і сприяють розвитку наступників. Вони здатні були научити, передати досвід і запалити творчу молодь. Саме такими були і ввійшли в історію закарпатської школи живопису її основоположники і учителі- Й. Бокшай та А. Ерделі. Це – унікальні особистості , що народились волею Всевишнього для виконання своєї місії - для розвою українського мистецтва. Адже взяти на себе відповідальність не тільки за долю учнів і послідовників, а й крайового малярства, було справою непростою. Скільки нелегких екзаменів очікувало їх! Чи могли учні і учителі скласти їх гідно? Чи міг Йосип Йосипович Бокшай провидіти, що у його світ прийдуть часи мистецького „духовного посту”? Ініційована партією заборона діяльності церкви на Закарпатті і в Україні по-єзуїтськи ламала долі, забираючи у художника сам сенс духовного життя – сакральне мистецтво душі. Пригадується трагічне віддзеркалення у творі „ХХ століття” 1931 р. Адальберта Ерделі тривоги і скорботи з приводу майбутнього Європи і цілого світу марнот. Хто знав, що це буде особистісно дотично?
А як свіжо сприймаються й дотепер роботи Ерделі, Коцкі, Манайла, Шолтеса, Глюка, Бокшая! Який живий струмінь улили вони в наше мистецтво!
Але насамперед феномен закарпатської школи живопису, безумовно, пов’язується з уславленими іменами її фактичних творців – Йосипа Йосиповича Бокшая (1891 – 1975 рр.) та Адальберта Михайловича Ерделі (1891 – 1955 рр.). Після поневірянь у Першу світову війну та полону в південних губерніях царської Росії молодий випускник Будапештської Академії мистецтв Йосип Бокшай повертається додому у 1918 році. Приступає до роботи учителем малювання та єпархіальним художником Мукачівської греко-католицької єпархії. На той час Адальберт Ерделі, що пізніше на рік, закінчує ту ж Академію мистецтв у Будапешті.
У 1922 році Ерделі пробує сили у Мюнхенській школі Ашбе та експонується на виставці у Гласпалаці (Скляному Палаці) Мюнхена. Високий рівень викладання у школі словенця Антона Ашбе в Мюнхені відіграв значну роль у формування мистецьких смаків А. Ерделі, якого не влаштовував консерватизм старих „академіків”.
Географічне лоно Європи, де так довго набирали сили зерна талантів, дало чудовий плід любові до мистецтва – закарпатську школу живопису. Зусиллями двох велетів на Закарпатті було започатковано те, що уславить їх батьківщину. Блискучий за освітою і світоглядними засадами тандем Бокшая і Ерделі з’являється, щоб у 1927 році заснувати так звану „Приватну публічну школу малювання” і на високий рівень підняти професійне мистецтво Закарпаття. Факт створення в Ужгороді у 1927 році приватної студії-школи став знаменною подією в історії краю. Професіоналам відомо, що для того, щоб стати художником, майстром, треба знати предмет. Наріжним каменем закарпатської школи живопису завжди були честь, принциповість, демократизм та доступність освіти. Художник повинен ставити високі вимоги до себе, знати світове мистецтво.
Художній плюралізм стилів та уподобань плекався в „Приватній школі” на базі опанування системними академічними знаннями рисунка, композиції, перспективи. Протягом значного проміжку часу твори закарпатців були об’єднані тяжінням до декоративності, принципу реалістичності мистецтва та складною парадигмою стосунків з народним мистецтвом Карпат. Загальному піднесенню художнього процесу на Закарпатті сприяли активні практики пленерів, а також чудова природа Карпат, що надихала художників до творення. Традиції художніх шкіл Нодьбані, Кечкемета, Тячева, Мюнхена, Парижа творчо осмислювалися і приймалися до дії. Європейська відкритість, відвертість у стосунках з колегами, щирість і щиросердість були характерними ознаками закарпатської школи образотворення.
На фоні трагічних, нелюдських подій початку XX століття гуманістичність, часто ідеалістичність, навіть означена художніми образами та фольклором романтичність вирізняють регіональну школу. Омріяна форма мистецького життя на Закарпатті була реалізована як „Підкарпатський Барбізон”. Кожен з основоположників школи вносив своє до загальної справи. Велика подвижницька робота Йосипа Бокшая, що методично і дуже відповідально проводив класичні заняття з фаху, приносила відчутний результат. Виставки, експедиції, подорожі, пленери, активна громадська робота сприяла добрій підготовці кадрів. Адальберт Ерделі наближав мистецький Париж талановитим закарпатським хлопчакам, не тільки ілюструючи сучасні течії і напрямки в мистецтві своїми постановками, але і долучаючи учнів до активної творчої роботи.
Й. Бокшай та А. Ерделі були за проявами, як вогонь і повітря, але по духу були побратимами. Вищою від цього була тільки любов до Бога, до людей, до мистецтва. Чи мали можливість Й. Бокшай та А. Ерделі реалізуватися осібно, окремо? Так. Але вони не мислили себе поза теренами Закарпаття. Адальберт Ерделі не загубився у велелюдному Парижі. Тут він жив, працював упродовж 1929-1931 рр. Ця подорож в Париж була заохочувальною для молодого митця. Місто було великою принадою для художників. Усім хотілося прокинутися знаменитими. У Парижі диктували моду. Париж жив емоціями, але щедрим був тільки до кумирів. Історичні джерела повідомляють, що сорок тисяч художників у 30-х роках XX століття шукало в Парижі меценатів, публіку, славу, заробітки. Адальберт Ерделі досяг у Парижі успіху, але повернувся додому. Без Закарпаття він не міг існувати. Й. Бокшай теж удосконалювався на кращих зразках сакрального мистецтва музеїв Ватикана, Рима, Мюнхена, Далмації. Але надовго із Закарпаття не виїжджав, оскільки був дуже завантажений роботою викладача та єпархіального художника.
Закарпатські митці сприйняли духовні засади корифеїв образотворчого мистецтва Й. Бокшая та А. Ерделі. Небайдужі до долі краю високоосвічені А. Ерделі, Й. Бокшай, О. Грабовський, згодом перші випускники Приватної школи малювання А. Коцка, Е. Контратович, А. Борецький,
З. Шолтес, а також А. Добош вважали справою честі служити народові своїм мистецтвом. Ідейні лідери, наставники і учителі Й. Бокшай та
А. Ерделі були душею творчих і професійних об’єднань. 1931 року було засновано Товариство діячів образотворчих мистецтв Підкарпатської Русі, яке вже через рік об’єднувало 38 художників і головою якого з перших днів був Адальберт Ерделі. Вже у радянський час 16 серпня 1946 року було організовано і запрацювало Закарпатське відділення Спілки художників України, що об’єднало навколо його голови Адальберта Ерделі Йосипа Бокшая, Омеляна Грабовського, Федора Манайла Андрія Коцку, Адальберта Борецького, Золтана Шолтеса, Миколу Розенберга, Василя Свиду, Івана Гарапка, Ернеста Контратовича, Євгена Грюнвальда та Андрія Добоша.
Кожен, хто так чи інакше стикався з корифеями або вчився у них, говорить про це з гордістю. Чи є це індульгенцією для художника? Звісно, що ні. Але це дає привід для того, щоб поговорити про школу. Адже, не секрет, що не всі вважають за доцільне, особливо нинішня молодь, виділяти окремо явище закарпатської школи живопису. Звісно, що стандарти та зразки змінюються. Суха „знуджена” теорія не додасть життя препарованому в лабораторії. Інше питання: як довго постаті велетів образотворення в історії Закарпаття Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі зможуть впливати на митців. Певно, має пройти ще з десяток років, щоб ми дізналися. Тільки ті перші сміливці і щасливці, що були поруч з ними, молодими та палаючими, змогли дихати одним з ними повітрям. Атоми й молекули повітря мають від того часу ту саму формулу. Але де вони, Адальберт Ерделі і Йосип Бокшай?
Вони – з нами, як і їх прекрасне, вічне мистецтво. Витончено знервовані лінії площин живопису Адальберта Ерделі нагадують нам непроминаючу таємницю кохання. Безконечність відкрив він у людях: у подрузі свого життя, у коханій, у мамі, у собі. Земні ідеали митця – віра в любов і добро. Тільки йшов він до них через сердечний біль свого експресивного мистецтва, своєї хрестоносної долі. А. Ерделі шукав символіку у навколишньому світі, де співпадали сутність і річ. Мистецтво А. Ерделі не
було символізмом, воно філософським способом тлумачило символіку світу мовою натюрмортів і квітів. Шукав ритми живописного слова, щоб увиразнити кольорову палітру. Сам установив собі усі правила на полі дії, що називалось картиною, беручи за взірець творчість Сезанна, Матісса. Адальберту Ерделі імпонувала декоративна кольорова семантика творів Вламінка та Дерена. Енергетика змісту полотен А. Ерделі посилювалась завдяки особливостям композиції. Увиразнені діагональними спрямуваннями постаті портретованих були асиметрично модульовані автором навколо смислового центру твору. Художник захоплювався жанром пейзажу, де розкошував у кольорових мріях і чуттях. З легкістю групував кольори яскраві, відкриті, наближаючись до французьких еталонів. Хоча, природна інтелігентність і м’якість натури митця не дозволяла йому звертатись до відверто-волаючих агресивних барв. Втім, іноді у творах А. Ерделі бачимо пульсуючі феєрверки кольорових карнавалів. Авторська улюблена „паризька зелень” – фарба тьмяних, зацвілих стріх міської архітектури, що мережила день над Сеною чи Влтавою. Ця зелень нагадує про нев’янучу молодість душі талановитого художника із Закарпаття, його славу і гордість. Шукаючи себе в мистецтві, А. Ерделі зумів почерпнути від різних джерел національних культур Угорщини, Німеччини, Франції, України потрібне йому для формування власного творчого стилю. Глибина майстра А. Ерделі – у кольорі, особистій інтерпретації динаміки емоцій, у повній відсутності збайдужілих чи „мертвих” замальовок. У його природі цього не було. Пластика кольорових поєднань формувала поверхню творів, ніби сколихнутих диханням і биттям серця Маестро. Персональні виставки видатного художника пройшли 1923 р. у Мюнхені, 1929 р. в Празі, 1954 р. в Ужгороді. У пам’яті людей А. Ерделі залишився як лицар і поет, художник і аристократ, велетень українського і світового малярства.
Йосип Бокшай – класик реалістичного образотворчого мистецтва, видатний майстер, обдарований численними талантами художник, педагог. Творець епічних пейзажних творів, майстер жанрових композицій, чудових камерних технік графіки, глибоко індивідуальних портретів. В історію образотворчого мистецтва України ввійшов як один із найталановитіших монументалістів XX століття. У масштабі загальноєвропейського культурного надбання значення творчої спадщини художника виходить за межі Карпатського регіону. Із станковими та монументальними творами Йосипа Бокшая можна познайомитися не тільки в Україні, а й в країнах – сусідах: Угорщині, Словаччині, Польщі,Румунії, а також Чехії. Поєднання земного і божественного в людині – лейтмотив і головна ознака високодуховних творів митця. Золото „бокшаївської” осені – у величних карпатських краєвидах. Органічний синтез сакрального з глибоко народним відповідав переконанням і світогляду художника.
Йосип Бокшай дуже любив свою вітчизну. Життєстверджуючий пафос світла і правди проголошував творами релігійного змісту. Чесно говорив з колегами. Від зла рятувався молитвами, вірою і своєю природною добродушністю. Численні талановиті твори монументального та станкового живопису Майстра уславили та узагальнили поетичний образ рідного краю, знаного стрімкими горами та мальовничими долинами.
А ще – людьми. Полотна Йосипа Бокшая уквітчані багатьма постатями людей: чи епізодичними, стаффажними фігурками, чи маєстатними портретами духовенства або простих верховинців. Виразною рисою характеру учителя-Бокшая було бажання вчитися завжди і скрізь. Він казав, що ще не відомо, хто у кого вчиться і хто кому учитель. Уже немолодою людиною толерантно сприймав погляди молодших колег. Дуже глибоко вірив в Бога. Це не було ритуалом, це було життям. Й. Бокшай замолоду, навчаючись у поважних майстрів Будапештської Академії мистецтв, обрав собі улюбленим стилем реалізм. З плином років усвідомив ефективність передачі дійсності на полотні через враження у образотворчому мистецтві. Так, прозорі тіні „Осені” 1969 р. переконують нас у віртуозності опрацювання конкретного краєвиду через призму живопису. Більшість ліричних творів Й. Бокшая виконані за законами жанру: тут враховуються світлові і тіньові ефекти, валери кольорів, хроматичні розтяжки та контрасти. Майстерність живописця-реаліста, виявлена через суб’єктивність його „імпресій”, проявляється шедевром ілюзорності побаченого у пейзажі глядачем.
Старовинний Львів, де проходила персональна виставка Йосипа Бокшая в 1954 році під час викладання у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва, розкрився серією живописних урбаністичних пейзажів. Вузенькі вулички, пам’ятки архітектури, філігранний візерунок кованих парканів, кам’яні леви назавжди оселилися в унікальних мотивах улюбленого міста художника.
Був по-народному мудрий, тому зрозумілий і близький людям. При житті був увінчаний найвищими титулами і званнями держави: народного художника СРСР одержав 1963 року, членом-кореспондентом Академії Мистецтв СРСР став 1958 року. Персональні виставки художника пройшли 1962 року, 1963 року, 1971 року в Ужгороді, 1978 року в Києві. Народний художник СРСР Й. Бокшай та його колега А. Ерделі – легендарні постаті в українському образотворчому мистецтві.
Зустрічі з ними і їх полотнами прагне велика кількість людей. Йосип Бокшай та Адальберт Ерделі, їх учні засвідчили своїми самобутніми і високопрофесійними творами життєву правду мистецтва.
Окрасою образотворчого мистецтва України та Європи є місцева закарпатська школа живопису, заснована Й. Бокшаєм та А. Ерделі.
В українському образотворчому мистецтві ціла плеяда учнів Й. Бокшая та А. Ерделі закарпатські дуже швидко і заслужено зайняла провідні позиції. Сильні, талановиті, самобутні та оригінальні художники Закарпаття, сподвигнуті до творчості великими учителями - Йосипом Бокшаєм та Адальбертом Ерделі, демонструють і донині високий рівень закарпатської школи живопису. Сформовані на традиціях народного життєстверджуючого мистецтва, завдяки професійній академічній підготовці, кращим досягненням світової культури, досвіду пленерів, закарпатські живописці довели свою життєдайність і силу напрацьованого потенціалу.
Коло учнів Й. Бокшая та А. Ерделі – яскраві, оригінальні, творчі індивідуальності. Ліричний А. Коцка, монументальний поліфонічний А. Борецький, живописний А. Добош, споглядально-мелодійний З. Шолтес, філософський Е. Контратович, епічний А. Кашшай,мальовничий І. Шутєв, елегійний В. Габда, етнічно- фольклорний Ю. Герц, людяний В. Микита та інші. Діапазон персоналій свідчить про могутній струмінь життєдайного джерела закарпатського мистецтва образотворення та про, перш за все, харизматичність лідерів закарпатської школи живопису Йосипа Бокшая та Адальберта Ерделі. Це вони – Й. Бокшай та А. Ерделі – створили її, були рушійною силою цього потужного явища, що по суті стало каталізатором національного відродження на Закарпатті в 30-ті роки XX століття. Вони виховали і тутешнього художника, і глядача. Їх зусиллями був даний поштовх до появи багатьох імен, постатей, стилів і почерків. Амбіцій у них вистачило замахнутися на життя у мистецтві не тільки у XX столітті, а й у всіх наступних віках.
* * *
Здійсніть захоплюючу і пізнавальну подорож
в таємничий світ старовини ,
рідкісних антикварних і букіністичних книг,
церковних стародруків та древніх ікон,
стародавніх карт і атласів,бронзових виробів,
старовинної порцеляни, інтер’єрних предметів
високого мистецтва ,мисливських сувенірів та трофеїв , колекційних і сувенірних вин, унікальних раритетів та екзотичних речей з цілого світу,
переглянувши інші цікаві лоти OLAN-Ltd
на сайті CRAFTA - інтернет –аукціоні антикваріату №1 в Україні!
Способ доставки:
-
Новая ПочтаСтоимость: 50 грн
Способ оплаты:
- Продавцу на карту
Задать вопрос продавцу
Для того чтобы задать вопрос продавцу, пожалуйста, войдите